Не забувати. Ніколи.

Побрехенька про Томсона

Поки шукала чергову порцію матеріалів на реферат про коперніканство, натрапила на веселу історію про фізика Вільяма Томсона (не того, що Джордж, а того, що лорд Кельвін). Загалом, я свого часу читала чимало дотепних історій про вчених та винахідників - герої дитинства, можна сказати)) Але цієї раніше не знала.

То от, побрехенька. Томсон з якихось невідомих мені причин мусив скасувати власну лекцію, тож написав на дошці наступне оголошення:

Professor Tomson will not meet his classes today

(Сьогодні професор Томсон не зможе зустрітися зі своїми студентами)

Студенти відреагували на це повідомлення просто шикарно: стерли першу літеру у слові "classes" - вийшло "lasses", коханки тобто. Наступного дня Томсон прийшов, подивився на цю красу і завдав удару у відповідь: знову стер першу літеру, і вийшло "asses" - віслюки.

Так що "сам дурак!" - це не завжди тупо, панове. Все залежить від формулювання))

Не лишаючи листівок

Мінус банальних тем полягає передусім у тому, що вони вже мало кого по-справжньому чіпляють. Їх би у комірчину на кількадесят років, і зачинити там, а для повного ефекту заборонити. А то вже від самих словосполучень типу "вічні цінності" починають стиха поскрипувати зуби.

Мені дісталися якісь особливо скрипучі зуби з підвищеною чутливістю до заїждженостей. Певно, це взагалі щось на зразок хвороби покоління: надто багато наговорили до нас, і вже що не брякни – плагіат, боян, б/у. Немає нічого поганого в тому, що річ носили до тебе – зле, коли до тебе її встигли добряче заносити. Тому ми, горечка такі, й обгортаємо свої старі-нові думки хто на що здався й хто на що вчився. І гордо називаємо ті пакувальні роботи стилем. А що, чим не стиль?

То от, серед усього іншого мої зуби не люблять і старе-добре кліше "лишити слід". Не люблять, на відміну від інших важливих органів – серця, наприклад. (Закадровий скрип зубів, пальці тягнуться донабирати ще щось на зразок "…і нирок", ледь стримуюся)

Кожне ж бо покоління має марнославне бажання, аби його пам'ятали нащадки – вдячні, не дуже, яких уже дадуть боги, усі разом узяті. Ну, це не те щоб сенс життя – це просто необхідна умова буття. Якщо порушено цю умову – отже, й буття твоє не буття, а небуття. І вже напевно ніхто не бажає собі нащадків з відром фарби. Чи з бетонозмішувачем. Чи з коректором. Чи з фотошопом. А це ж ми – добрий вечір вашій хаті! колядуємо фігово, дайте грошей на обнови…

Ну, чого ви, не треба казати, буцім ми нічого не створили. І не треба казати, що лише зброю, збрую і комп'ютер. Створили й інше, тільки воно здебільшого не здатне піти в землю і вилежати там скільки треба. Воно все чимось схоже на підліткові щоденники, котрі, коли й добре написані, не містять практично нічого, крім переживань, пережовувань і переливань із пустого в порожнє, іноді з геніально прекрасним журкотом. А іноді – навіть із відчуттям змістовно вагомої невагомості, отієї, без якої життя-буття втрачає одного з найсерйозніших кандидатів у свої сенси.

Але особисто мене чомусь найбільше турбує саме відсутність заничкованих торбинок з привітальними листівками. І не тому, що електронні листівки не можна помацати, понюхати й оросити сентиментальною сльозою. Просто вони опосередковані. До них значно далі тягнутися рукою й відчуттями-почуттями, аніж до шматка цупкого паперу з краєвидом старого міста чи березневими котиками навколо цифри вісім. Скло монітору заважає, а чи що там у нього замість скла. Нас віддаляє від тих листівок-повідомлень купа сигналів, які змушують наші рухи мишкою по все-ще-нашому Дерев'яному Столу перетворюватися на рух нашого протеза-курсору по вже-не-нашому Робочому Столу. Ми беремо їх пальцями у тисячі рукавичок, гумових, вдягнутих одна поверх одної. Ми дивимося на них через купу спотворень типу роздільність/частота/кольорова схема/калібрування. І взагалі вони лежать на сервері жімейла, розкладені на нулики-одинички. Фізично лежать – Господи, що за термін? Коротше кажучи, наші листівки – вже не наша власність. Як же їх можна лишити після себе?

Ну, і щоб не зажити славу найбільшої песимістки, закінчу ударно. І (щоб уже остаточно добити) у рожевих тонах:

Люди, даруймо одне одному листівки. Картонні. З побажаннями, писаними не в типографії, а від руки. І з голови, а не із затяганого збірника кишенькового формату. Бог із нею з поштою – передавайте їх з рук у руки, з пальців у пальці, віч-на-віч, так навіть краще. Й уявляйте при цьому, що виконуєте древній ритуал залишання слідів. Власне, чому уявляйте?

Аватаризована я)))

Шийку - витягнути, вушка - настовбурчити, ну, і трошки посиніти. Партрєт гатофф!