Не забувати. Ніколи.

Побрехенька про Томсона

Поки шукала чергову порцію матеріалів на реферат про коперніканство, натрапила на веселу історію про фізика Вільяма Томсона (не того, що Джордж, а того, що лорд Кельвін). Загалом, я свого часу читала чимало дотепних історій про вчених та винахідників - герої дитинства, можна сказати)) Але цієї раніше не знала.

То от, побрехенька. Томсон з якихось невідомих мені причин мусив скасувати власну лекцію, тож написав на дошці наступне оголошення:

Professor Tomson will not meet his classes today

(Сьогодні професор Томсон не зможе зустрітися зі своїми студентами)

Студенти відреагували на це повідомлення просто шикарно: стерли першу літеру у слові "classes" - вийшло "lasses", коханки тобто. Наступного дня Томсон прийшов, подивився на цю красу і завдав удару у відповідь: знову стер першу літеру, і вийшло "asses" - віслюки.

Так що "сам дурак!" - це не завжди тупо, панове. Все залежить від формулювання))

Не лишаючи листівок

Мінус банальних тем полягає передусім у тому, що вони вже мало кого по-справжньому чіпляють. Їх би у комірчину на кількадесят років, і зачинити там, а для повного ефекту заборонити. А то вже від самих словосполучень типу "вічні цінності" починають стиха поскрипувати зуби.

Мені дісталися якісь особливо скрипучі зуби з підвищеною чутливістю до заїждженостей. Певно, це взагалі щось на зразок хвороби покоління: надто багато наговорили до нас, і вже що не брякни – плагіат, боян, б/у. Немає нічого поганого в тому, що річ носили до тебе – зле, коли до тебе її встигли добряче заносити. Тому ми, горечка такі, й обгортаємо свої старі-нові думки хто на що здався й хто на що вчився. І гордо називаємо ті пакувальні роботи стилем. А що, чим не стиль?

То от, серед усього іншого мої зуби не люблять і старе-добре кліше "лишити слід". Не люблять, на відміну від інших важливих органів – серця, наприклад. (Закадровий скрип зубів, пальці тягнуться донабирати ще щось на зразок "…і нирок", ледь стримуюся)

Кожне ж бо покоління має марнославне бажання, аби його пам'ятали нащадки – вдячні, не дуже, яких уже дадуть боги, усі разом узяті. Ну, це не те щоб сенс життя – це просто необхідна умова буття. Якщо порушено цю умову – отже, й буття твоє не буття, а небуття. І вже напевно ніхто не бажає собі нащадків з відром фарби. Чи з бетонозмішувачем. Чи з коректором. Чи з фотошопом. А це ж ми – добрий вечір вашій хаті! колядуємо фігово, дайте грошей на обнови…

Ну, чого ви, не треба казати, буцім ми нічого не створили. І не треба казати, що лише зброю, збрую і комп'ютер. Створили й інше, тільки воно здебільшого не здатне піти в землю і вилежати там скільки треба. Воно все чимось схоже на підліткові щоденники, котрі, коли й добре написані, не містять практично нічого, крім переживань, пережовувань і переливань із пустого в порожнє, іноді з геніально прекрасним журкотом. А іноді – навіть із відчуттям змістовно вагомої невагомості, отієї, без якої життя-буття втрачає одного з найсерйозніших кандидатів у свої сенси.

Але особисто мене чомусь найбільше турбує саме відсутність заничкованих торбинок з привітальними листівками. І не тому, що електронні листівки не можна помацати, понюхати й оросити сентиментальною сльозою. Просто вони опосередковані. До них значно далі тягнутися рукою й відчуттями-почуттями, аніж до шматка цупкого паперу з краєвидом старого міста чи березневими котиками навколо цифри вісім. Скло монітору заважає, а чи що там у нього замість скла. Нас віддаляє від тих листівок-повідомлень купа сигналів, які змушують наші рухи мишкою по все-ще-нашому Дерев'яному Столу перетворюватися на рух нашого протеза-курсору по вже-не-нашому Робочому Столу. Ми беремо їх пальцями у тисячі рукавичок, гумових, вдягнутих одна поверх одної. Ми дивимося на них через купу спотворень типу роздільність/частота/кольорова схема/калібрування. І взагалі вони лежать на сервері жімейла, розкладені на нулики-одинички. Фізично лежать – Господи, що за термін? Коротше кажучи, наші листівки – вже не наша власність. Як же їх можна лишити після себе?

Ну, і щоб не зажити славу найбільшої песимістки, закінчу ударно. І (щоб уже остаточно добити) у рожевих тонах:

Люди, даруймо одне одному листівки. Картонні. З побажаннями, писаними не в типографії, а від руки. І з голови, а не із затяганого збірника кишенькового формату. Бог із нею з поштою – передавайте їх з рук у руки, з пальців у пальці, віч-на-віч, так навіть краще. Й уявляйте при цьому, що виконуєте древній ритуал залишання слідів. Власне, чому уявляйте?

Аватаризована я)))

Шийку - витягнути, вушка - настовбурчити, ну, і трошки посиніти. Партрєт гатофф!

Дивне і дуже музичне, або looks weird, sounds great

Випадково натрапила на рекламний ролик для Nokia 5510. Пруся.

Wanted, still wanted, aha... (дуже дурний пост, вибачайте)

Розшукується персональний диктатор, який зміг би змушувати мене робити важливі речі завчасно, аби знову не вийшло, як в Одесі))) Вимоги до кандидатів: вироблений командний тон, навички з тайм-менеджменту, нерви у відмінному/доброму стані, почуття гумору (чорний відтінок усіляко вітається, але acid-відтінок - вже занадто), купа нерозтраченого терпіння і бажання працювати за спасибі (велике, але неконвертоване). Мертвим політичним лідерам прохання не турбувати.

Тук-тук, завтра День Уа

Завтра відбудеться всеукраїнський флешмоб, в якому я, чесно кажучи, щороку божуся взяти участь і щороку щиро завтикую. Ну от, цього разу не завтикала.

А суть флешмобу полягає у наступному: 9 листопада, у день української мови та писемності, спілкуватися виключно українською - усно, письмово, ну і, хто вміє, телепатично. Весь день. СлабО? ;-)

Як на мене, дуже класний привід переконатися, що це цілком можливо і цілком нетужливо. Щоправда, трохи сумніваюся у розмаху цьогорічної акції, бо зараз люди бояться, що комусь буде на них буквально на-а-а-А-чхати, а тому дуже обмежують коло спілкування. Але то я просто відома песимістка і критикантка (ну, треба ж якось шифруватися, аби ніхто не помітив, як я ничкую у кишені рожеві окуляри).

Тому запрошую-припрошую долучатися до акції. Особисті мотиви не мають значення. Головне - прожити цей день і лишитися задоволеними. Ну, собою, передусім)))

Хто не вірить мені (а це нормально, чесне слово), може сам почитати про цей захід ось тут.